Бенефіціари прокурорської старості: чому Паша Емільович дочекався пенсії, поки бабусі змушені виживати

У класичних «12 стільцях» Ільфа і Петрова був колоритний будинок соцзабезпечення, де поруч із літніми жінками дивним чином влаштувалися п’ятеро молодих та кремезних чоловіків — Паша Емільович і четверо братів завгоспа Альхена. Найстаршому з них, Паші, було всього 32 роки, а пам’ятний епізод, коли він самотужки з’їв два кілограми делікатесної тюльки, залишивши весь заклад без обіду, став хрестоматійним.

У цій сатирі йдеться зовсім не про шлунковий апетит. Це їдка ілюстрація системи, за якої державний заклад формально існує для одних, але найбільші привілеї та найкращі шматки дістаються зовсім іншим. Саме цю літературну алюзію неможливо не згадати, коли дивишся на реалії української прокурорської пенсійної системи. Питання тут полягає не в тому, що кожен отримувач таких виплат скоїв кримінальний злочин, а в тому, що наявна законність привілею не робить його ані трохи справедливим.

Скільки дармоїдів за державним столом

Цифри вражають своєю цинічністю. За офіційними даними «Економічної правди», у 2025 році спеціальну пенсію за вислугу років в Україні отримували 5 739 прокурорів. Із цієї маси 2 262 особи продовжували активно працювати у відомствах, а серед працюючих пенсіонерів 1 150 не виповнилося навіть 50 років. Середній вік виходу прокурорів на «заслужений відпочинок» за вислугою становить незвичні для звичайного українця 47 років. А абсолютним символом цієї абсурдної системи став експрокурор Миколаївщини Дмитро Казак, який оформив собі довічну пенсію у небаченому віці — всього 29 років.

Коли понад дві тисячі працюючих одержувачів прокурорської спецпенсії залишаються на посадах, це свідчить не про поодинокі винятки, а про сталу системну норму.

Тут немає потреби нав’язувати цим людям вигадані хвороби чи шукати неіснуючі докази злочинів. Достатньо поставити одне базове, екзистенційне запитання: чому для мільйонів звичайних громадян працездатний вік — це необхідність щоденно заробляти на хліб, тоді як для прокурорської касти він є стартом для отримання ще й щедрих державних виплат?

Чинні законодавчі правила дозволяють прокурорам виходити на пенсію за вислугою незалежно від віку, якщо є необхідний стаж, а базовий розмір виплат сягає 60 відсотків від їхнього місячного заробітку. Це не якась підпільна корупційна лазівка: держава навіть не намагається ховати ці схеми, бо сама ж їх і написала. А от про те, як саме ці роки «малюються» у спеціальному стажі, найкраще розкажуть нескінченні засідання в адміністративних судах.

Тепер уявіть зовсім інший стіл — звичайного українця чи пенсіонера. На ньому лежить лише платіжка за комунальні послуги, скромний список найнеобхідніших продуктів і рештки грошей, яких катастрофічно не вистачає на закриття обох пунктів. Пояснювати людині за цим столом переваги та «об’єктивну необхідність» спеціального пенсійного забезпечення прокурорів — справа абсолютно безнадійна і цинічна.

Рахунок, який не сходиться з реальністю

У звіті Пенсійного фонду за 2025 рік за статтею виплат відповідно до закону «Про прокуратуру» (лише в частині, що покривається безпосередньо державним бюджетом) зафіксовано астрономічну суму — понад 1,53 мільярда гривень. Водночас міністр фінансів Сергій Марченко попередньо оцінював непокриту потребу у зовнішньому фінансуванні українського держбюджету на 2027 рік у колосальні 32,6 мільярда доларів.

Звісно, скасування окремих прокурорських привілеїв миттєво не закриє таку фінансову діру. Але масштаб державного дефіциту ніколи не може слугувати виправданням для узаконеного грабунку. Справжня відповідальність починається не зі зручних мантр на кшталт «все одно не вистачить», а з чесної відповіді на запитання: за що саме платники податків змушені платити мільярди і чому одні воюють та виживають, а інші у 40 років виписують собі довічну ренту?

Парламентська обідня перерва за державний кошт

Домовитися про зміни намагаються вже давно, але із затягуванням процесу виникають серйозні проблеми. Законопроєкт №12278 щодо впорядкування пенсійного забезпечення прокурорів місяцями лежить без руху, хоча профільний комітет рекомендував ухвалити його ще влітку 2025 року із дедлайном запуску з 1 січня 2026-го. Подібне штучне зволікання є найкращою ілюстрацією того, як влада захищає «своїх».

Підготовлена редакція документа передбачає поступове запровадження вікових умов для молодших поколінь, прив’язує спецпенсію до остаточного звільнення саме з прокурорських посад, хоча й залишає лазівку для отримання виплат під час роботи в інших сферах. Звісно, це не радикальне скасування всіх спеціальних пенсій і не тотальна заборона на будь-які суміщення. Головне юридичне управління Верховної Ради вказувало на певні конституційні ризики щодо рівності прав, проте допустило ухвалення документа за умови доопрацювання. Проте перетворювати зауваження на безстрокове алібі для збереження статусу-кво неприпустимо.

Цей закон необхідно ухвалити якнайшвидше — хоча б із поваги до суспільства, яке має повне право вимагати пояснень, чому державна соціальна справедливість настільки вибіркова. Повертаючись до метафори з будинком соцзабезпечення: проблема давно полягає не лише в тому, що за столом знайшлися свої «паші емільовичі». Головна проблема криється в господарях цього закладу, які чудово бачать, кому дістаються делікатеси, але ніяк не наважуються навести лад. Звичайним людям можна скільки завгодно розповідати про складні часи та необхідність терпіти, але чергова парламентська обідня перерва точно не повинна тривати за їхній рахунок.